3.4.2. Складання моделі для визначення собівартості продукції

Собівартість — це грошовий вираз величини ресурсів, вико­ристаних з певною метою. Дане визначення включає три важ­ливіших положення. Перше — витрати відображають, скільки і яких ресурсів було використано. Друге — величина використа­них ресурсів представлена в грошовому виразі. Гроші забезпечу­ють єдність вимірювача, що дозволяє підсумувати різні види ре­сурсів. Третє — визначення собівартості (витрат) завжди співвідноситься з конкретними цілями, завданнями. Собівартість є комплексним показником, за яким судять про ефективність ви­користання підприємством різних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.

105

Рис. 3. 7. Структурна схема алгоритму аналізу об 'єкту керування

106

Рис. 3.8. Структурна схема алгоритму синтезу системи автоматичного керування

107

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показ­ник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них синтетичний, ґрунтуєть­ся на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

> з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виборчу собівартість продукції (витрати на підго­товку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, поза виробничі витрати, відшкоду­вання втрат від браку);

> віднімається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її ко­ригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одер­жуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до ос­танньої додати поза виробничі (комерційні) витрати, то одержи­мо повну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції по­лягає в підсумовані попередньо визначеної собівартості окремих виробів. Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції — факторний. Його непогано опрацьовано вітчизня­ними науковцями і він цілком може бути застосований як до­поміжний.

Щодо собівартості нереалізованої продукції, то вона обчис­люється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

В собівартість продукції включаються такі види затрат:

> вартість маркетингових досліджень;

> підготовка та освоєння нової продукції, включаючи за­трати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські розробки;

> виробництво продукції, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів та оплату праці робітників;

> обслуговування виробничого процесу та управління ним;

> витрати, пов'язані зі збутом продукції;

108

> витрати, пов'язані із підготовкою кадрів (пошук, пере­кваліфікація, підвищення кваліфікації);

> поточна раціоналізація виробництва.

Витрати можуть бути загальними та на одиницю продукції. Стосовно одиниці продукції розрізняють витрати:

> прямі, що пов'язані з виробництвом певного виду продукції, можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції (наприклад, витрати на конкретні види сировини та матеріалів);

> непрямі, які не можна безпосередньо розрахувати на оди­ницю продукції (за об'ємом та асортиментом). Наприклад, за­робітна плата управлінців та обслуговуючого персоналу.

В залежності від зв'язку з об'єктом виробництва витрати кла­сифікують як:

> сталі, тобто які не змінюються при зміні об'ємів вироб­ництва;

> змінні, тобто ті, що змінюються при зміні об'ємів вироб­ництва.

Класифікація витрат на сталі та змінні має важливе значення для пошуку точки беззбитковості виробництва. Кожне підприємство може спочатку зменшити собівартість продукції, що випускається. Це дає можливість отримати додатковий при­буток. Пропонуються такі шляхи зниження собівартості:

> ринкова реорганізація підприємства;

> максимальне скорочення управлінського апарату, до­поміжного персоналу, ІТР, некваліфікованих та підсобних робочих;

> значне скорочення відряджень, суворий облік їх ефектив­ності;

> набуття найновішого та ефективного обладнання;

> залучення до співробітництва володарів інтелектуальної

власності;

> максимальне використання законодавчих пільг;

> пошуки та придбання сировини і матеріалів за помірни­ми цінами;

> удосконалення наявного технологічного обладнання та

спрощеного виробничого процесу;

> зменшення та економія загальнозаводських, цехових та поза виробничих витрат;

> широке впровадження в практику сумісництво обов'язків;

> мінімізація податкових виплат без порушення діючого за­конодавства;

109

> підбір висококваліфікованих кадрів;

> виробничі послуги сторонніх організацій за помірними цінами.

В таких умовах виконують в тій чи іншій мірі всі ці рекомен­дації.

Розрахунок собівартості продукції — є складовою частиною загальної моделі технології, оскільки він виконується за певним алгоритмом, який займає важлве місце в системі техніко-еко-номічних розрахунків собівартості окремих виробів (видів про­дукції). Об'єктом калькулювання є продукція чи об'єм роботи, собівартість яких розраховується.

Для кожного об'єкту розрахунку вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру. У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом вироб­ництва та традиціями внутрішнього фірмового управління. Най­частіше використовується калькулювання за повними та непо­вними витратами.

Традиційним для вітчизняних виробничих підприємств є ме­тод калькулювання за повними витратами, коли всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції включають у калькуляцію.

Щодо методу калькулювання за неповними витратами, то при його застосуванні частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від ви­ручки за повний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод "direct-cost", коли на собівартість окремих виробів відно­сять лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенк­латури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут об­числюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктовне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційни­ми статтями, номенклатура яких залежить від особливостей ви-

110

робництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримува­тись таких вимог:

> максимальну частку витрат, які включаються у собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

> статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Цехова (дільнична) та заводська собівартість. В загальному вигляді в номенклатуру калькуляційних статей входять:

1) сировина та матеріали;

2) енергія;

3) основна заробітна плата виробників;

4) додаткова заробітна плата виробників;

5) відрахування на соціальні потреби;

6) витрати на утримання та експлуатацію машин та облад­нання;

7) загально виробничі витрати;

8) загально господарські витрати;

9) підготовка та освоєння виробництва;

10) невиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — вироб­ничу і всіх статей — повну собівартість.

Повна собівартість продукції (робіт, послуг) — це виражені в грошовій формі ресурси, витрачені на її виробництво і реалізацію (збут). До повної собівартості продукції, крім витрат на викорис­тання виробничих ресурсів, включаються витрати фінансових ре­сурсів на створення елементів чистого доходу суспільства (відраху­вання на соціальне страхування, до позабюджетних фондів тощо).