logo search
Regionalna

69. Форми матеріальної міжнародно-правової відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища

На сучасному етапі міжнародного співробітництва в галузі охорони НПС характерною ознакою є надзвичайно низька ефективність міжнародно-правових механізмів охорони довкілля. Вирішення таких проблем вимагає спільних заходів усіх держав світу щодо охорони довкілля.

Найбільш дієвою гарантією реалізації будь-яких норм основних напрямків міжнародно-правового співробітництва в галузі охорони НПС має стати розроблення та запровадження несуперечливого механізму матеріальної міжнародно-правової відповідальності за забруднення навколишнього середовища.

Серед науковців не існує єдиного погляду на зміст форм матеріальної міжнародно-правової відповідальності. Український вчений А. Дмитрієв вважає основними такі форми: реституція, субституція, ординарні та надзвичайні репарації, а Ю. Манійчук – лише репарації. Але відповідно до ст. 34 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні дії, затверджені Резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 12.12.2001 р., до матеріальної відповідальності відноситься лише реституція та компенсація.

Реституція – це відновлення становища у тому вигляді, яке існувало до моменту вчинення протиправної дії.

Вчений В. Василенко визначає реституцію як відшкодування державою-правопорушницею завданих нею матеріальних збитків у натурі. Оскільки йдеться і про матеріальне покриття шкоди, що може бути оцінена екологічними критеріями, то поняття “репарація” та “компенсація” можна розглядати як тотожні.

Заслуговує на увагу дослідження вченого Ю. Блажевича, який вважає, що компенсація є особливою формою репарації, пов’язаної в основному з відшкодуванням шкоди фізичним і юридичним особам потерпілої держави з боку держави-правопорушниці.

Основною проблемою, пов’язаною з реалізацією форм матеріальної відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища – це проблема вибору критеріїв оцінки заподіяної шкоди та визначення розміру відшкодування. Низька ефективність такої відповідальності обумовлюється специфікою природних об’єктів, що виключає надання точної економічної оцінки їх цінності для держави та міжнародного співтовариства.

Згідно Статті (ч.2, ст.36) про відповідальність держав за міжнародно-протиправні дії компенсація має покрити будь-яку шкоду, що можна оцінити у фінансовому відношенні, у тому числі упущену вигоду тією мірою, якою вона буде встановлена.

У міжнародно-правовій літературі користується популярністю ідея поділу шкоди, заподіяної міжнародним правопорушенням на пряму (позитивну) шкоду та упущену вигоду.

Позитивна шкода (Ю. Манійчук) – це втрати, пов’язані із знищенням чи пошкодженням створених людиною матеріальних цінностей, природних ресурсів, витратами, спрямованими на відновлення знищених чи пошкоджених матеріальних благ, заподіянням шкоди здоров’ю та життю громадян. 

Упущена вигода – це прогнозовані збитки, що мали б бути обов’язково отримані, якби не було шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діянням.

Немає єдиного підходу до питання про компенсацію упущеної вигоди і в існуючих міжнародно-правових актах.

Узагальнені критерії у сфері міжнародно-правової відповідальності:

- основною формою є репарація (компенсація);

- пряма дійсна шкода має покривати зменшення цінності та втрати потерпілої сторони на його відновлення;

- репарацією має покриватися упущена вигода, якщо інше не передбачено чинним для сторін міжнародним договором.

З другої половини XX століття міжнародне співробітництво в галузі охорони НПС стало розвиватися договірним шляхом. За даними Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) зареєстровано понад 155 багатосторонніх договорів.

До більш універсальних конвенцій і регіональних угод належать:

1)    Конвенція щодо запобігання забрудненню моря викидами відходів та інших матеріалів (1972);

2)    Міжнародна конвенція щодо запобігання забруднення з суден (1973р.);

3)    Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973 р.);

4)    Віденська конвенція про захист озонового шару (1985 р.);

5)    Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.);

6)    Конвенція про охорону середовища та живих ресурсів Балтійського моря (1973 р.);

7)    Конвенція про охорону Середземного моря від забруднення (1976 р.);

8)    Північна конвенція про охорону навколишнього середовища (1974 р.);

9)    Конвенція про охорону фауни і флори в Європі (1979 р.) тощо.

Матеріальна, законодавчо-правова відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища займають особливе місце в класифікації інструментів ефективного збереження природних ресурсів. Оптимальним, з точки зору екологічного ефекту, є впровадження комплексних технологій та екологічних податків.

Так, наприклад, в Німеччині діють такі основні податки по охороні природного середовища (табл. 14.1).

Таблиця 14.1

Екологічні податки

Рівень

Діючі податки

Заплановані податки

Федеральний рівень

- Податок на столову воду

- Податок на автомобіль в залежності від потужності двигуна

- Диференційований податок на моторне масло

- Плата за використання доріг для вантажних автомобілів

- Плата за шум

- Податок на викиди двоокису вуглецю

- Податок на відходи

- Модифікований податок на автомобіль в залежності від об’єму двигуна

- Генеральна плата за використання доріг

Земельний і окружний рівень

- Спеціальний податок на відходи

- Плата за воду

- Податок на охорону навколишнього середовища

- Плата за сміття

- Податок на відходи

- Податок на використання особистого транспорту

З метою скорочення навантаження на атмосферне повітря з боку автотранспорту в державі ввели диференційний податок, який залежить від якості бензину. Податок був доволі ефективним. Якщо до введення податку для неетилового бензину в загальному об’ємі використання складало 0,3%, то вже через 20 місяців – більше 30%.

Економічні інструменти впливу на охорону навколишнього природного середовища у відповідності до нормативів Євросоюзу постійно вдосконалюються. Така методика включає проведення експертиз рішень, оцінку впливу прийнятих рішень на фінансові результати країн. Прийняття різних форм матеріальної відповідальності завжди погоджується з принципом екологічної доцільності.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони НПС повинно вирішувати такі питання:

- конкретна оцінка впливу на навколишнє середовище;

- проведення взаємних консультацій;

- попереднє повідомлення і обмін інформацією;

- забезпечення екологічної безпеки тощо.

У сучасних тенденціях міжнародного співробітництва в галузі охорони НПС відображається зміна в баченні взаємозв’язку між економічною діяльністю світового товариства і навколишнім природним середовищем. На нинішньому етапі розвитку науки, стану середовища і зростання рівня усвідомлення суспільством потенційних загроз для здатності майбутнім поколінням задовольнити свої потреби потрібна концепція сталого розвитку охорони навколишнього середовища.

Основними принципами концепції сталого розвитку охорони навколишнього середовища є:

- поєднання економічних, екологічних, політичних і суспільних цілей;

- запропоновані завдання повинні бути реальними та досяжними;

- дотримання принципу повернення дій на випадок появи нових знань щодо зрівноваженого розвитку у сфері зміни цілей, засобів і способів діяльності;

- прийняті цілі повинні виконуватися згідно зі встановленими строками.

На сьогоднішній день вирішення міжнародних проблем екологічної безпеки узагальнюється рядом обставин, що зумовлено різним економічним розвитком країн світу, різним ступенем трансформації природних екосистем в них, зростанням взаємної залежності країн світу тощо.

По-перше, в останні роки різко зросла взаємозалежність країн світу, що зумовлено можливістю транскордонних переносів забруднюючих речовин, посиленням обміну між країнами, єдністю компонентів біосфери. Тому жодна країна світу не може вирішити проблему екологічної безпеки самотужки, без міждержавних угод тощо.

По-друге, різкі відмінності економічного розвитку різних країн світу зумовлює різний їх вплив на екологічний стан довкілля. Крім того, розвинуті країни не готові відмовитись від економічного росту, а країни, які розвиваються, намагаються їх наздогнати, що посилює негативний вплив на природу. Так, розвинуті країни починали свій економічний розвиток в період достатньої кількості природних ресурсів, яких сьогодні є недостатньо для країн, що розвиваються. Останні “варварським” шляхом відчужують природні ресурси.

Різниця в економічному розвитку в поєднанні з політичними та релігійними поглядами різних груп людей різко загострила проблему міжнародного тероризму, що може стати причиною  надзвичайних, в тому числі і екологічних, ситуацій. Вирішення цих проблем можливе лише на міжнародному рівні.

По-третє, підходи до вирішення проблем збереження та відтворення природного середовища в різних країнах є принципово різними, що ускладнює прийняття єдиної програми дій. Так, в розвинутих країнах практично не залишилось реліктових екосистем і основним напрямком реалізації природоохоронної діяльності є стабілізація стану довкілля технічними та управлінськими рішеннями. В країнах Південної Америки, Африки та інших, на частку реліктових природних екосистем припадає до 40% територій країн, і тому основним напрямком збереження природи в них є створення заповідних територій тощо.

По-четверте, демографічна проблема настільки загострює всі інші глобальні проблеми людства, що без кардинального її вирішення практично неможливо стабілізувати стан довкілля.

Все це говорить про необхідність докорінної зміни відношення людей до питань охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів, об’єднання зусиль всіх країн світу для подолання сучасної екологічної кризи. Для активних сумісних дій в питанні подолання сучасної екологічної кризи необхідно вибрати напрямок дій, тобто екологічну стратегію.

Зазвичай, виокремлюють три основних граничних стратегії міжнародного співробітництва на шляху виходу із сучасної екологічної кризи: ресурсно-технологічні стратегії, біосферно-екологічні та соціально-психологічні.

Ресурсно-технологічні стратегії вбачають причину розвитку сучасної екологічної кризи в перевищенні техногенного навантаження на біосферу і надмірного використання природних ресурсів. Ключовим питанням цих стратегій є екологізація суспільного виробництва, тобто створення мало- та безвідходних технологій. Це дозволить покращити екологічну ситуацію в цілому. Основними напрямками виходу із сучасної екологічної кризи є:

- вдосконалення технологій (в тому числі повна очистка всіх викидів і скидів), впровадження в практику безвідходних технологій;

- стабілізація економічного стану країни, а не його розвиток;

- обмеження споживання природних ресурсів (споживання вторинних ресурсів) тощо.

Основна ставка в ресурсно-технологічних стратегіях робиться на технологію та екологізацію сільського і міського господарств.

Сучасний варіант ресурсно-технологічної стратегії виходу із екологічної кризи викладений в концепції сталого розвитку (Конференція ООН по навколишньому середовищу, Ріо-де-Жанейро, 1992 рік), в якій показано взаємозв’язок соціально-економічного розвитку, демографічної ситуації на Землі та стану навколишнього природного середовища. Згідно цієї стратегії пік сучасної екологічної кризи припаде на ХХІ століття.

Особливу увагу в даній стратегії приділено перебудові енергетики, адже в найближчі 20-25 років людство чекає криза енергетичних ресурсів. Крім того, звертається увага на теплове забруднення атмосфери і гідросфери та можливі наслідки цих процесів. Тому, для віддалення та легкого подолання енергетичної кризи, людству необхідно вжити таких заходів:

-      енергозбереження та енергозаощадження при всіх видах господарської та іншої діяльності людини;

-      поступова заміна традиційних енергоресурсів альтернативними, причому особливу увагу слід приділяти можливостям одержання енергії із альтернативних джерел (геотермальні, сонячне випромінювання, енергія вітру, морських хвиль, припливів і відливів, використання біогазу тощо) у промислових масштабах;

-     поступове зниження частки енергоємних виробництв і технологій, що дозволить вирішити питання заощадження енергії;

-     зменшення втрат енергії при її транспортуванні та використанні тощо.

Біосферно-екологічні стратегії базуються на особливостях саморегуляційних механізмів екосистем і біосфери в цілому. Основним ідеологічним стрижнем цих стратегій є самоцінність природи і можливість подолання сучасної екологічної кризи виключно природними шляхами.

Соціально-психологічні стратегії спрямовані на заміну ідеологічного ставлення людини до природи, свідомості та моральних цінностей людства.

Основним шляхом виходу із сучасної екологічної кризи соціально-психологічні стратегії вбачають у визначенні величі природи та того факту, що людина є її частиною. Тому необхідно змінити засади ставлення людини до природи, що є основою для покращення екологічного стану довкілля. Проте, слід зазначити, що перераховані стратегії все ж таки є недосконалими: потребується одночасне використання усіх зазначених типів стратегій одночасно. Тому основна задача сьогоднішньої міжнародної співпраці у галузі охорони навколишнього середовища полягає у необхідності зміни підходів до самого бачення екологічної безпеки.