Вова юдін – вічний комунар

Це я про свого колегу, товариша й трошки приятеля, Володю Юдіна згадав завдяки газеті «Просто», а саме публікації за 17 травня, на останній сторінці.

Його життя та творчість настільки неординарні, що не писати про нього так довго після його смерті було несправедливо. Проте колись я вже надрукував статтю. Вова тоді був живий, але дуже хворий й мені порадили не називати справжніх прізвищ.

Тепер, на жаль, можна.

Насамперед поясню, чому Юдін – вічний комунар. Це він сам так себе прозвав, перефразуючи Івана Франка. Та пояснювалося просто: Володя працював весь час на «Комунарі» – так звалися обласна друкарня, що зараз поруч з будинком преси, та автозавод, нинішній АвтоЗАЗ. Його, художника-оформлювача довго не тримали, виганяли, він знову повертався на передостаннє місце роботи, там про його витівки вже забували. А ще він був до того простий та симпатичний, що все негативне вивітрювалось. От і переїжджав він із одного «Комунару» до іншого.

В друкарні, приміром, коли його вже попросили йти геть, а хлопці ще про це не знали, він взяв по обіді наждачку та ганчірку й став натирати рейки, по яких їздила вагонетка з рулонами паперу. Роботяги, повертаючись з їдальні побачили це й запитали, звідкіля таке сумління.

- Та от Шама Зямович, хай йому грець, примусив, до речі й вас примусить. Каже, якась інспекторська перевірка.

Бідолахи повірили й заходились шліфувати заржавілі колії. Прийшов згаданий майстер, подивився, чи у своєму глузді роботяги. Матюкаються, труть.

- Та ви ж самі наказали… Це нам Юдін повідомив.

- От чортяка, та він вже не працює у нас!

Не рекламна пауза

Коли я набирав на комп’ютері оце, що ви, сподіваюсь ще читаєте, подзвонив колега й навіть друг Пилип Юрик. Я поділився найближчими планами.

- Ти що, – каже він, – та про Юдіна писано й переписано. От і Микола Білокопитов гуморески про нього надрукував. Про рейки й про відвідини Юдіним власний похорон…

Я дещо знітився. Адже так кортіло пролити бодай сльозинку за Вовчика… Ну то що. Подзвонив Юрію Василенку, порадився з Віктором Ахіньком. Вони переконливо довели, що література це не є журналістика. А газета не книга. Тож пишу.

Нещасна десятка

Хто, приміром, знає таку штуку? Частенько робив прогулянки по місту Юдін з Сашком Шостаком. Грошей ніколи не вистачало. Аж раптом, були вони на Космосі й згадали, що десь недалеко, на Малиновського, живе Юрко Ботя (таку псевду мені повісив ще Володя Яворівський). Як назло, вкрай була потрібна бодай троячка.

Завітали, коли мене не було, а двері відкрила дружина. Впізнала Сашка, «Що, – питає. – треба?»

Мовчазний Шостак так й залишався мовчазним. Арію повів Юдін.

- Якби ви знали, пані Валю, як ми шануємо вашого чоловіка.

- Що, хлопці, не вистачає?..

- Ми так шануємо й вас! (Подивився, зрозумів) Троячку!

Дружина пішла шукати, а була найменша купюра – червона десятка. Винесла.

- От, спасибі! Казали, яка у Боті жінка гарна, так воно і є! Ми повернемо.

Минали дні. Зустрічаємось з Юдіни, раз, два, десять… А він мовить:

- Старий, от мара! Як тебе бачу, десятки немає. Десятка є, ти десь зник.

Я не шкодую. Вова у мільйон разів дорожчий.

«За единую и неделимую»

Мешкав Юдін у Кушугумі. Від вокзалу «Перше Запоріжжя» відходив туди автобус. Юдін тихо й смирно чекав на нього. Та раптом побачив знайомого зі столиці, заввідділом «Вечірнього Києва», теж Володю.

- Боже праведний, – зрадів киянин, – Вовка Юдін без охорони! Давай хоч по «стограмовичу»!

- Та те, та се… Їду до селища… Ну гаразд, уламав. Тільки швидко, бо скоро автобус.

- Во, дає! В мене – поїзд!

Завітали до станційного буфету. Мало. Купили дві пляшки. Все одно, вирішили, Юдін проведе до «Другого Запоріжжя», встигнуть. Отямилися близько Синельникова.

- Нічо, Юдін, проведеш пару-трійку днів у столиці. Я тебе видрукую, гонорару заробиш.

Останній аргумент зробив своє діло. Київський журналюга не брехав. Щономера на шпальтах хизувалися Юдінські байки. Аж відомий байкар Іван Манжара здивувався такому наступу.

Гонорари текли повільніше. Видавали з бухгалтерії по троячці.

Саме на неї поклали сподівання два Володі. Чекушка на призвісько «мерзавчик» й неодмінний сирок за 14 копійок. Традиція хрущовської доби.

Забігли до найближчого скверу. Розгорнули й ретельно навпіл поділили сирок. Зняли «безкозирку» з чекунця. Відмірили пальцями. Скільки кому.

- Починай ти, Юдін!

- Ні, Вовчику, не втримаю позицію пальця. Ось тримаю, а він сповзає.

- Будь мужчиною! Даю команду. Давай!

Пролунали буль-булі. Не сім, не десять. До самого донця добрався Юдін.

Мертва, трагічна пауза.

- Ти що наробив? – почав Володя-киянин. – Та це, це … Слів не знайшлося.

- А що, а нічо… – Юдін й сам налякався – А я за «єдиную и неделимую».

Ця фраза довго блукала журналістськими колами, зближуючи столицю й провінційне Запоріжжя.

Олімпійська валіза «Москва-80»

Трохи більше тижня не було Юдіна вдома. Та за цей час піднялася на все селище паніка. Дружина, яка звикла до двох-трьох діб відсутності чоловіка, на шостий день забила на сполох. Зник Юдін.

Бідна передзвонила всіх рідних, близьких та далеких, добрих людей й тих, хто «паразити спаюють Володьку». Ніде нема. Звернулись до міліції, а там й до… моргів.

Знайшовся такий собі схожий. Дружина-«вдовиця» завітала до патологоанатомів. Там відкрили «неопізнане тіло трупа», посинілого невідомого, знайденого у червоній річці.

Відхилили простирадло, побачила вона руку й намотану мотузку що тяглася від олімпійської валізки «Москва -80». Й Навіть наколку начебто побачила – «Вова».

- Він, він! – перехрестилася, – будемо забирати.

Тим часом Юдін наближався до рідного міста. Десь о десятій, у доброму гуморі сів він на перший автобус, що прямував від воказалу до рідного селища. Вийшов й неквапом, поспівуючи «Ой, ви очі волошкові», попрямував до милої дружини.

- Кого ж це ховають? – замислився він, побачивши невеличку, але складену з рідні процесію. На вантажівці з відкритими бортами стояла труна.

Поруч сиділи дружина і діти. – Кого ж це ховають? Мабуть, родича.

Не встиг зрозуміти, аж но перетнув дорогу сусід, який запізнився на процесію.

- Чий небіжчик? – не встиг запитати Володя, раптом заволав сусід: «Згинь, нечиста сила!» Перехрестився й кинувся передавати забобонну новину всій процесії.

Люди у нас розумні. Побачивши здорового, з посмішкою Юдіна усі галопом кинулися хто куди. Першою отямилася «вдовиця». Приборкавши дітей, вона підбігла до живого небіжчика й завдала такого ляпаса, що його не бачила історія Кушугуму.

- Ах ти, гад! Скільки я грошей на твій похорон витратила!

Неопізнаного з олімпійською валізою відправили за місцем останнього притулку. Можливо, то був перший бомж, царство йому небесне!

У гробу без білих тапочок

Наближалося найбільше радянське свято, чергові роковини Великої жовтневої революції, які, втім, відзначалися не в жовтні, а листопаді. Напередодні начальник одного з найбільших корпусів автозаводу «Комунар» залишив на всенощну художника Юдіна, аби той написав плакати, гасла, прикрасив демонстрацію. Місце події – червоний куток.

Одне але. В цей день зовсім недоречно вмер один з шановних працівників заводу.

- Юдін, працюватимеш день і ніч. Напишеш гасла, все путьом. А ще, Володя, доведи до ума труну. Ну там оздоблюй, червона матерія є, подушечку натовчеш… Що не вистачає?

- Пиріжків й цього, бодай шість-сім пляшок «білого міцного».

Озброїли художника всім необхідним. Робота спорилася. Гасла написані, прапори готові, труну оббив, стрічки траурні на вінки написав. Ще кілька пляшок залишилося. Пиріжки, щоправда кінчилися. Можна й поспати. Незабаром світанок. Стулив стільці, примостився. Розбігаються. Де ж його лягти? А, он труна на столі. Збив подушечку. Покійник був немалий, отже труна не тиснула. Та воно ж не літо, зимнувато. Чим би вкритися? Побачив у куті перехідний червоний прапор за перемогу корпусу у соціалістичному змаганні. Вкрився. Заснув.

Першою на роботу приходить прибиральниця. Юхимівна зазирнула до червоного кутка, вдарило перегаром. Затулила носа, заходилася збирати пляшки, недокурки, про себе лаючи художника. Побачила труну, Хто ж то вмер? А, точно, казали про як його… Чого це прапор не у кутку? Підійшла, зняла стяг. Боже мій! Небіжчик! Хто? Ні, не той! Господи праведний, Володька Юдін помер!

Той ворухнувся. Піднявся трохи з труни й питає:

- А що трапилося, Юхимівна?

Брик! Впала жінка. Знепритомніла.

Мерщій вискочив із труни Володька, набрав повний рот з недопитої пляшки й із усіх сил приснув на жінку.

- Вставай, Юхимівна!

Не допомогло. Вибіг у коридор, заволав:

- «Юхимівна померла!»

Хто прийшов у цей час у цех, прибігли до місця трагічних подій. Перед ними намалювалася розкішна картина: труна, перехідний червоний прапор, на підлозі жінка, від якої, вибачте, смердить винищем, а навкруги гасла про революцію.

Це був черговий привід перебиратися Юдіну із «Комунара» до «Комунару».

Юрій Ботнер, журналіст

Від редакції.

На наш погляд, автор спогадів підняв досить болючу, але цікаву й зворушливу тему. Тож, шановні читачі, ті, хто хоч трохи був знайомий з названими й не названими тут, але теж цікавими поетами, напишіть нам, або подзвоніть й ми дамо завдання нашому кореспондентові. Як казали за радянських часів: «Ніхто не забутий». Правильно казали.

Запитання для аналізу:

1.Чи відчули ви у гумористичному спогаді елементи сатиричного ставлення до описаних подій?

2. Які форми комічного ви знаєте і в яких журналістських жанрах вони знаходять своє втілення?

3. У якому жанрі написано цей твір?

Про часи перебудови написано чимало цікавого.Одна з наболілих тем – дефіцит, нестача найнеобхіднішого для існування людини. В наступному матеріалі йдеться про бензин…