«Театральні автографи часу» Запорізький погляд

Газета «Запорозька Січ», червень 2007 р.

Хоча Козьма Прутков і наполягав на тому, що «ніхто не охопить неосяжного», та цю істину сміливо спростував Валерій Гайдабура. Наш земляк із Гуляйполя, тридцять років віддавши Запоріжжю, сягнув небаченої висоти, з якої неосяжне легко підкоряється перу майстра.

Він, син загиблого на Великій Вітчизняній військового моряка, а для нас ще й земляка-письменника Михайла Гайдабури, ім’я якого носить обласне літоб’єднання, попри цензуру поступово але впевнено вивчав і потім видав твір про театри України, що працювали в окупованих фашистами містах.

Театрознавець, вчений, дослідник, шукач правди переміг фарисейське ставлення до «забороненої теми» задля тих, хто вписав помітну й дуже складну та неординарну сторінку в історію українського театру.

Познайомив мене з ним Валентин Лісняк, син відомого на Запоріжжі поета Василя Андрійовича. Фотохудожник від Бога, Валік (так усі ми його звали), цупкіше за об’єктив фотоапарату схоплював яскраві миті та яскравих людей.

Закінчивши філфак Дніпропетровського університету, Валерій приїхав у Запоріжжя, почав працювати в газетах. Та відчувалося, що у журналістиці його вабить лише тема мистецтва, а тут пиши рейдові матеріали з якості молока, або про роботу житлокомунгоспу.. Отакі «кола аду» пройшов початківець, аби наблизитись до своєї мети – стати академіком-театрознавцем екстра-класу.

Про такий рівень свідчить й поки ще остання книга Валерія Гайдабури «Театральні автографи часу». Ця робота на відміну від попередніх менш наукова, більш белетристична, про що мовить і назва, наче визначення жанру.

Та цей твір треба вивчати. Й не тільки театрознавцям. Ми ж ставимо більш вузьке завдання – зробити свій, суто запорізький погляд. Тобто прореагувати на те, що стосується безпосередньо нас, запоріжців, тих, хто працював тут плідно, потім навіть десь поїхав – на Захід, за океан, або до рідної столиці, а ще про тих, хто пішов у небуття.

Ми тяглись до нього: гострий на слово Марко Шевельов складав пародії, Сашко Куцев заїкувато промовляв, що Валерка хороший пацан, Лілія Юдавіна охоче ставила на шпальти газети Гайдабурини рецензії, пригощаючись цигаркою, під’южував Явір (тепер письменник й народний депутат Володимир Яворівський), таланту якого ми всі радо заздрили. Я особисто хотів бути схожим на Валерія. Прагнув бути таким же дотепним, начитаним, енциклопедичним.

Ось що пише Гайдабура про ті часи.

«…на початку 1962 року добрі люди привели мене до театру. Це була заслужена артистка Тамара Дмитрівна Вольська, її чоловік Йосип Семенович Ліскович – головний адміністратор театру, а також велика театралка Віра Березнер, на яку були покладені попередні «рекомендаційні» переговори з Володимиром Герасимовичем…» Це про великого Магара, який стане справжнім батьком Валерія у його становленні як завідуючого літературною частиною, так й взагалі в театрознавстві.

У передмові до книги відомий критик Віталій Жежера пише:

«У Гайдабури завлітівська служба тривала понад три десятиліття, але він досить швидко приборкав театр. Як? Сам почав битися… Своїми статтями, книжками, дисертаціями, почесними званнями… Лицедії визнали його своїм за вміння терпіти, не зраджуючи театру…»

І далі: «Гайдабура зробив те, що від завліта зовсім не вимагається. Він (зіпсований філфаком) сказав на загальних зборах: «А навіщо ми оце ставимо погані п’єси?»

Хоче того, Валерію Михайловичу, чи не хоче, але час від часу звертається до запорізьких позицій. Його герої – наші. Пише про легендарну Наталю Ужвій – поруч спогади запоріжанки Єлизавети Хуторної, про С. Радлова – не обійшовся без Григорія Антоненка та Раїси Георгадзе. Називаючи відомих режисерів – неодмінно у переліку ті, хто працював у нашому місті – І.Борис, С.Сміян, І.Равицький, В.Денисенко. Годі казати про автографи, взяті у фундатора нашої театральної основи Володимира Магара, якому присвячені чи не найкращі рядки. Особливо зворушливі вони в статті «Хай солдати ще трішечки посплять». Я кілька разів дивився спектакль «Сторінка щоденника», дивувався майстерності виконавця ролі Іларіона Грози Володимира Магара. Але тільки після Гайдабуриної статті зміг усвідомити те, що бачив. Після монологу Магара-Грози «за кулісами у виконанні чоловічого складу трупи, мов реквієм, розлягалася пісня про весну на війні, чуйний солдатський сон, який тривожать солов’ї… «Хай солдати ще трішечки посплять!..»

Це були, мабуть, найбільш солоні сльози в театрі. Я приходив багато разів почути цю сцену, зрозуміти секрет її впливу- і жодного разу не міг побороти в собі безумовний рефлекс співчуття до чужого страждання.

Як витримувало серце артиста цю солодку гільйотинну радість і муку творчості?»

А коли автор пише про Федора Стригуна, який робив перші творчі кроки після вузу на щорсівській сцені, його теж видає хвилювання. Я також був досить близько знайомий з Федєю та жінкою, яка стала йому супутницею на все життя – Таїсією Литвиненко. Зазначу, що до Запоріжжя ця красуня прибула вже кіноакторкою, бо знялася в ролі Химки в дуже популярній комедії «За двома зайцями». Щоправда Стригун-Литвиненко виступають у книзі вже як знані корифеї сцени. Він, за оцінкою Гайдабури, входить до кращої трійки акторів України, вона – найкраща не тільки у заньковчан, все у її роботі «неочікуване й радісно нове».

Але шляхи до цього визнання йшли саме від Запоріжжя. А як не радіти за інших, що зробили нам славу – Б.Лобода, Є.Сердюк, не кажучи вже про провідних А.Морозову, К.Параконьєва, М.Хороша, Г.Дамаскіна, І.Просяни-ченка, Н.Бережну, Т.Вольську… Згадуючи Костянтина Параконьєва, шевченківського лауреата, Валерій Гайдабура звернувся за поетичною допомогою закорінілого запорожця Петра Ребра, процитувавши вірш:

Він йшов на штурм Олімпу повсякчас,

І з ним роднились зорі мерехтливі,

Від нього впали одсвіти на нас,

То ж можемо вважать, що ми щасливі.

Вибачайте, але я, як та дитина, що читати ще не вміє, проте полюбляє малюнки. Отже, мені найбільше сподобалися ілюстрації. В них доволі зібралося запоріжців. Ось фото – В.Магар та О.Бураківський (директор театру), далі – на гастролях Н.Бережна, С.Рунцова (дружина В.Магара), Т.Вольська поруч з В.Магаром, А.Морозова. Гортаємо. Помпезний фінал вистави «Над голубим Дунаєм». А ось історичне фото – легендарний Клім Ворошилов дає поради, мабуть, як тримати шаблю, виконавцеві головної ролі Щорса Володимиру Єфімову. Федір Стригун подарував фото із фільму «Колесо історії» саме в Запоріжжі у липні 1982 року.

Найбільш зворушливі «картинки», де маленький Валерик з мамою та молодшим братиком Вовчиком .Потім бачимо студентську юрму з закоханими у Валерія Ліною Орлик та Валею Петровою (тепер – Біломорець), Свєтою Саранчею, Жанною Тарасенко. Ось і ми з ним на облрадіо. Далі – історичний знімок з великим кінорежисером ХХ століття Сергієм Герасимовим, з яким нам пощастило ліпити сибірські пельмені у нас, на Горького, 32-А. А далі – з Юрієм Яковлєвим та Лілею Юдавіною. Сергій Сміян, щорсівська трупа, де неодмінно присутня Алла Карпенко. Зацікавили й кадри з Укртелефільмівського «Назара Стодолі» з Тетяною Магар та дочкою Валерія Михайловича Юланьєю.

Нічого дивного, що більшість автографів взято в столичному театрі, у франківців. Гайдабура – у власному кабінеті (фото, між іншим, запоріжця Якова Шубіна), Лесь Танюк, нобелевський лауреат Даріо Фо, Юрій Гнатович Юра, Михайло Захаревич та Богдан Ступка. Знімки із США, Канади, Італії, Німеччини…

Ось і перейшов я кордони Запоріжжя. Але ж не будемо забувати, що той же Михайло Захаревич – наш, який виріс у великого митця саме в театрі імені Щорса. А зірка українського та світового кіно Богдан Сильверстович Ступка зовсім нещодавно знімався на Хортиці…

Ще б пак! Всі ми родом з України.

Юрій Ботнер

Запитання для аналізу:

1.Як добре ви знайомі з творчим шляхом театрального Запоріжжя? Що ви знаєте саме про театр імені В.Магара?

2. Як на вашу думку, чи популярний жанр рецензії нині в журналістиці? Які види рецензій знаєте? Чим відрізняється театральна рецензія від інших?