logo search
BOTNYeR_POSIBNIK

Ум готтес віллен!

Німця звали дивно. Взагалі, в них все не так. Невже хтось додумається назвати дитину Гансом чи ще гірше Фріцем? Який простір для дратувань!

У розумінні восьмирічних хлопчаків післявоєнного Мелітополя всі німці були «фрицями». Вони будували важку і, як здавалося, широку дорогу з бруківки. Ту її частину, котра, йдучи через увесь Мелітополь, стала потім відрізком траси «Москва-Сімферополь».

Вивантажували полонених з машин - півторатонок під ліниим поглядом наших солдат-конвоїрів. Німці сипалися через задній борт, шикувалися під покрики: «Гей, фріц, ану ком швидше! Падлюка!» - рушали за ломами, кирками, лопатами.

Гучно вигружали бруківку зі «студебеккерів». Під пекучим липневим небом 47-го року, голодного року, починалася виснажлива праця підневільних.

Ми ж, шибеники – з балки, що нижче вулиці Дзержинського, і червоногірські, озброєні до зубів рогачками та самопалами, особливо надокучали полоненим. Ті невдало ухилялися від наших разючих пострілів.

Нашого німця звали особливо дивно – «Умготесвіля». (Це я потім зрозумів, що нещасливець називав не ім'я своє, а благав без всілякої надії на пощаду – Ради Бога!)

Умготесвіля був таки особливим німцем. Хоч, здавалося, все в ньому було типовим: білі вії майже закривали глибоко запалі очі, а розсипані по всьому обличчю, шиї, плечах веснянки робили його майже карикатурним. Ну точнісінько, як у фільмах тих часів. Але карикатурність ця стосовно нашого німця якимось незрозумілим чином трансформувалась у хлоп'ячому мозку не в ненависть, а в жалість.

Один тільки Алька Халілов, на батька якого похоронка прийшла якраз 9 травня 45-го, Умготесвілю не жалів.

Умовляли Альку всі гуртом. Наш, мовляв, німець і не «фриць» зовсім. Та ні! Підбирав, чортеня, найгостріші чугунки (осколки від мін та бомб) і влучно цілився у сідницю. Коли влучав – захопленню його не було меж.

Поскаржилися на Альку самому «Сталіну». Не Верховному, звичайно. Був у нас свій «Сталін» – Генка-солдат. Міцний п'ятнадцятирічний ватажок балківських шибеників. Це на відміну від «Гітлера» з Червоної Гірки, що верхував ворогуючою з нами ватагою. Ми його якось підвісили за ноги на величезному дереві, щоб відомститися за те, що червоногірці нашого «Сталіна» кинули в колодязь. Той потім тижнів два не міг очунятися від саднів та застуди. Але не обмочився, як їхній «Гітлер». Проте, хто зна? У колодязі ж бо вогко.

Так ось, Генка-солдат конфіскував у Альки рогачку, самопал і дві гранати-лимонки (їх навкруги Мелітополя – арсенали). Ображений штрафом Алька Халілов почав курити. На розі Дзержинського і Хмельницького бабка за 20 копійок спокійно відпускала нам, початківцям, нюхати димок: то «Ракету» («Если денег нету – закури «Ракету»), то «Прибій», «Север», а то й «Пушки». Штуками, звичайно. Гроші, що давали на всяк випадок рідні, для придбання шкільної булочки (сурогат сорго й лободи), плакали. Ми диміли що є сили і на розвалинах Інституту механізації, і під воротами заводу Воровського, і в смердючих туалетах.

Халілов почав курити. Його протест цей так ніхто толком і не помітив. Підтримав тільки я... палінням. Поділився ще з Алькою горобцем, підсмаженим за допомогою шомпола на вогнищі, їх ми ловили сапетками*, піднімаючи від землі паличкою з мотузочкою. Набігло побільше горобців – смик за шнурок, і здобич наша. Смажили з потрухами. їли, не перебираючи, перемелюючи кісточки хворими зубами. Випльовували пташині кігті й клювики. Красота!

З'ївши горобця, Алька не помітив мого благородства, а Умготесвілю зненавидів ще більше.

- Не чіпай його, – боязко канючив я.

- Фашист, він і є фашист. Хай відповість за мого батька!

- Це не він! Не він! – гарячкував я. – Не він! Його не було в Берліні, коли батька твого...

Я затнувся, вдарившись об його чорний погляд. Проковтнувши сором'язливо клубок в горлі, безглуздо закінчив.

- Я тобі свою припічку віддам. Не всю...

- Припічку? – очі його звузились. Тепер не злість, а голод заповнив його погляд. Ненависть притамувалася буркотівшим рахітичним животиком.

Алька розпух першим із нас. Він товстів на очах. Повнота його була якоюсь особливо набряклою, не рожевою, а синюшною; від кінцівок до тіла.

- Припічку давай! Всю! – хрипло прошепотів він. – Але, якщо чесно, удавив би гада.

Припічка – це чудо. Ми добували її на міській хлібопекарні. Якщо скрізь грати, що покривали амбразуру напівпідвальних вікон з вулиці, метнути загострений шомпол (гвинтівки взірця 1898 року) і наколоти ним на листі чорно-брудну грудку згорілого тіста, то здобудеш припічку. Гірку, хрумку, ароматну, яка пахла наче справжній хліб. Ми шпурляли дротики, але Альці, як навмисно, припічка не чіплялась.

Я навіть хотів пообіцяти йому поступитися місцем на задку хури, що везла в оббитій залізом будці хліб із пекарні. Ще зночі займала дітвора дві черги: одну в крамницю, де потім купляли свої порції хліба (картки відмінили, а голод ще не вщухав), а другу, не менш важливу, – за право сидіти одразу за хлібною будкою й нюхати. Нюхати запаморочливий аромат із щілин стулок. Можна, правда, і бігти за бричкою, але так нанюхаєшся менше. Алька здебільшого бігав, постійно запізнювався зайняти другу чергу. А тут я раптом поступаюсь йому правом понюхати. Ні, не міг я дозволити собі таке марнотратство і змінив тему.

- Знаєш, Альку, які свистунці робить Умготесвіля? З глини, з кленових гілочок. А вчора скрутив сільце із кінського волосся. Синиці в нього самі лізуть. А одну синичку ти на три горобці зміняєш.

Близився час обіду.

Ні, не нашого. У нас обіду не було. Наші солдати прикотили похідні кухні і, самі, ковтаючи голодну слину, роздавали черпаки сірої каші-шрапнелі в протягнуті казанки німців. І кожному – по шматочку хліба.

Нашому перепала шкоринка.

Тьху, мара якась! Шкоринка!

Умготесвіля взяв свій багатий обід, поплентався, вишукуючи рідку тінь під схиленими від пилу і спеки акаціями.

Алька був неозброєний. Його рогачка перебувала в просторій кишені штанів із «чортової шкіри» Генки-солдата. Нашого «Сталіна».

Алька переживав. У його чорних, як сажа, очах я читав: «Почекай фашисте, буде тобі сповна! Ось виріжу нову рогачку, дістану резинку. Хоч ні, резинка – це проблема. Гранат, куль дістану...»

Розмірковуючи приблизно так, Халілов наблизився до полоненого на недопустиму відстань. Солдати-вартові ігнорували нас. Пострілювати із рогачок дозволяли. Але підходити до ворога ближче ніж на п'ять метрів – це вже занадто. Алька при бажанні міг дотягтися до Умготесвілі.

Та дотягнувся не він. Німець, часто хліпаючи своїми білястими опахалами, тихо так, щоб не злякати зомлілого від спеки вартового, прошепотів:

- Кнабе... Мальшик. Нім брот. Нім штюкхен брот (Візьми хліб. Візьми шматочок хліба). Я не є фашист. Гітлер-капут. Я є фатер. У мене є такий кнабе, такий зон, як ти, хлопчик. Ум готтес віллен! – почули ми його ім'я повністю. Мене звати Вольфганг. Місто Фрауенштайн. Мій кнабе іст тот. В мене вже немає зон. Нім брот, кляйне...

Алька простягнув руку! Він взяв окраєць глинистого чорного хліба.

Пробачив німцю?

Минуло два місяці. Умготесвілю кудись відвезли. Прислали іншу робочу силу. Змінились вартові. Прокладання «бруківки» вже зайшло далеко, обминуло нашу чоловічу четверту школу, шосту жіночу, звернуло до парку Горького.

Окраєць Альці не допоміг. Вмерла його мати. Вона «збожеволіла» 9 травня в день отримання похоронної, в день Перемоги. Одного разу Алька знайшов її захололою біля входу до порожнього льоху.

Алька опухнув ще більше. І якось не вийшов на вулицю. Його чергу за хлібом зайняв Шурка Федусенко. Він і наштовхнувся на бездиханного Альку в лопушинні. Той перед смертю плакав.

Був серпень 1947 року.

Ум готтес віллен! Боже, твоя воля!

Юрій Ботнер,

м. Запоріжжя, Україна

Запитання для аналізу:

1.Що ви знаєте про голодування в Україні не 1932-33 року, а 1947-48 рр.?

2.Які джерела можне використати зараз журналіст, аби здобути більш детальну інформацію?

3.Наведіть знайомі вам приклади нового бачення та нового трактування фактів історії.