Метелик

Газета «Запорізька правда», 6 вересня 2001 р.

Вона зігнулася в три погибели чи то тремтячи від дощу, що мрячить, чи то «вкололась» чимось, але свій пост на рубежі тротуару і дороги не залишала. Кожній від’їжджаючій машині в’яло голосувала. Ті минали, до чого вона ставилась байдуже.

Я спостерігав з машини за нею від нічого робити. Чекав завгара видавництва.

Домовились на десять, але він чомусь затримувався у друкарні.

Дівчина раптом помітила мій погляд і в’яло попленталася до віконця автомобіля.

- Дядьку, дайте закурити, – сказала хрипло. - А можна – сяду? – і, не чекаючи на відповідь, плюхнулася праворуч.

- Чуєш, дядьку, а, може, розслабимося?

- Що це таке?

- Як маленький! Ну от, це – червонець, а от це – два червонця.

- Е, ні, подруга, я в такі ігри не граю.

- А що це на лобовому вікні твоєї «дев’ятки» «Преса» написано? У друкарні працюєш? Ні? А, в газеті? Ну ось, бачиш, вгадала. Ну і написав би про нас, повій. Про нашу «ударну працю». Токо чесно, з розумінням. Розповісти?

Товариш мій все не з’являвся.

Розповідь повії.

Подається майже дослівно, за деяким редагуванням (для читачів з високою мораллю).

- Я з 16-ти працюю. В смислі – років. А батьки дотепер не догадуються. Вийшла заміж за «козла». Він дочку зробив і був такий. Незабаром у школу дитя піде. I не дивися на мене, як на б... Я, ми тут не такі. Працюємо, розумієш, пра-цю-є-мо. От ти сотню на день маєш? Ні. То-то. Чого із себе дюймовочку показувати? А я можу і себе, і дитину одягти, нагодувати. I старим щось кинути. Вони думають, що я в трампарку працюю (місце роботи змінив я –О.Ф.) Деякі, такі, як ти, нехтують, а то й бояться «нежить» на це діло підхопити. Я за собою стерильно дивлюся. Без презерватива ні туди, ні сюди (показує). Інші дівчатка в основному чистенькі…

Тривожна статистика.

Ці дані надали редакції в облшкірвендиспансері. За півроку в області занедужали венеричними хворобами 1273 чоловіка. Заразними формами більше половини. 64 відсотки складає так звана «група ризику», куди саме входять «трудівниці панелі».

У середньому по місту Запоріжжю коефіцієнт захворюваності венхворобами складає 59,4 (на 100 тис. чоловік). Правда, у Заводському районі – 124! Досліджено 188 бомжів. У кожного 8-го – сифіліс.

«Суботники».

… - Ой, дай ще цигарку! Отож, на чому я зупинилася? Звичайно, різний мужик пішов. Трапляється гад – три місяці мила не бачив. А що робити? Працюємо…

Суботники? Знаеш, дядько, що це таке? Це не коли дідусь Ленін колоду тяг. Підїжджає ПМГ (пересувна міліцейська група) на «бобику». Саджають нас до хлопців у погонах. Ніч пропала. А суботник – тому, що безкоштовно.

Взагалі ж, менти різні трапляються. Бувають – люди. Ловлять в момент роботи (ну, розумієш), лають, але відпускають. А є – починають права качати. Клієнта шантажувати. Як у кіно з Філатовим.

Де працюємо? В основному по машинах і посадках. Але ми – не плечові, котрі на дорогах. Ті небезпечні. Колються, суки. І нас компрометують.

Эстафета поколінь.

У нас всі сфери поділені. Я з дівчатами тут працюю. Метрів сто – туди і назад. Голосуємо. От бачиш, подружку підібрали. Ще одну з руками і ногами. В основному молодух. Малолєтки приходять, а на них мужик западає. Хоч на тій «промокашці» ніде і пробу ставити.

Нещодавно такий був сумний випадок. Дві близняти з Підмосков'я приїхали. Багато цікавого розповідали. У Москві, на Тверській-стріт вишивали. Там, що в нас гривня, те у них долари. Але лихо з ними сталося. Вигнав їх батько з дому, сказав: довідаюся – уб’ю! От і приїхали вони в Запоріжжя, на Зелений Яр до родичів. А які родичі за так гріти будуть. Ну, тиждень, другий. Пішли Леся і Люся (імена – інші) на квартиру. Леся «ударно працювала». По дві-три сотні мала. А Люська – дурка. Колотися почала. Так, що вже не могла у вену потрапити. От і уколола себе, не ображайся, у пах. Занесла заразу. Температура все вище. Поки хтось лікарів не викликав. Так і не врятували її. Зараження крові. Красива Люська була. Леся батькові телеграму послала. Так батя відтіля прибув. Такий похорон отгрохав. Кажуть, сім тисяч зелені відстебнув! Всіх наших дівчаток годував, напував.

Забрав він Лесю звідси. Умовив. Правильно. Пропала б дівка.

Всього бувало! А збоченці. Вони думають, якщо я це можу, то і те, і те. Дудки! А взагалі я думаю, потрібно свою профспілку створити. І зробити нашу роботу легальною. Щоб середній заробіток йшов, лікарняні, відпускні. На пенсію, як балерина, іти. Ти дарма, дядьку, смієшся. Важкий наш шматок.

А от до тебе і друг йде. Так що я побігла. Пока!

Спроба висновків

...I випурхнув денний метелик, кокотка, путана, Нана, чи як їх там ще називали Бальзак, Мопассан, Купрін... Згадався мені Олександр Кальянов. У Сочі я був на його концерті. I він у «столиці шикарної проституції» ледь чи не вперше співав:

«Путана, путана, путана.

Ночная бабочка, но кто же виноват?

Путана, путана, путана.

Огни отеля так заманчиво горят»

Та тільки в готелі, де працюють валютні по виклику, багатьом вони не по кишені. Більше «новим-крутим». Говорять, у цих панянок є свої сутенери, свої лікарі.

Пам’ятається, у Парижі, в готелі «Ріко», підійшов до мене в барі кельнер. Подав пиво запитав (як я зрозумів): «Чи не хочете мадмуазель?»

- Ні, – відповів я автоматично, але все-таки в мені не спав журналюга. (Ні, не чоловік! Який чоловік з моєю мораллю, а головне, з моїм гаманцем!) – і скільки це коштує? – запитав я бармена, міжнародним жестом потираючи великий і вказівний пальці. Він відписав: «270$». За ніч. Плюс надбавки за зміну поз та інші різновиди. Треба було бачити цю жестикуляцію!

...Я цнотливо поплівся у свій номер. «Обліко, все-таки - морале!»

Я пишу ці рядки, не маючи ніяких конструктивних пропозицій. Скільки років існує найдавніша професія, стільки років з нею борються. Чи на манер Прибалтики узаконили публічні будинки з медичним контролем. Не пропоную я й іншу крайність: кинути всіх цих трудівниць похоті в каталажку чи насильно тримати в кожвендиспансері.

Хочу, дорогі мужики, застерегти вас. У процесі роботи над цією статтею я побачив жахливий брудний виворіт вулично-дорожьої проституції. Ну, буває, випили ви, Брати-однополчани, відправилися додому... А отут стоїть, голосує... Подумайте, чим може обернутися хвилинна слабкість. Ве-е-ликим нещастям. Хворобою, розвалом родини.

Так краще нехай буде у вас все добре. А у «дівчат» дійсна, без лапок, робота, справжнє материнство. А у підростаючих дівчаток не буде престижним поняття «повія».

Думка компетентної людини

Раїса Костянтинівна ПЕДЧЕНКО, завідуюча жіночим спецвенвідділом Запорізького міського кожвендиспансеру.

- Це – лихо. Ніяких сил немає боротись з проституцією у нашому місті. Закон не на нашому боці. Та й немає такого закону. У нашому диспансері 80 місць. Отож 10 призначені для дівчаток-підлітків. Понад 50 захворювань зареєстровано в місті саме серед підлітків. В основному – дівчатка. 10 – сифіліс, 2 гонореї. Так, до 14 років – 9 чоловік.

А що ж ми робимо проти проституції? Ну от, провели разом з міліцією 20 рейдів за півроку. Доставлено 140 повій. В однієї СНІД, у шістьох – сифіліс, трихомонади та інші в 11. Майже всі без винятку – наркоманки. Адже до нас доставляють не валютних повій. У тих служба добре поставлена, якийсь нагляд. Та й про наші рейди вони попереджені заздалегідь. У наші тенети попадають оті нещасні з вулиць – Української, Набережної), проспекту Металургів, автотраси, там, де «Два місяці».

Ми – бюджетна організація, грошей відпущено дуже мало. А робота з таким контингентом, самі розумієте, моторошна. От недавно, наприкінці липня, доставили нам одну Владиславу. Побула кілька хвилин у свідомості та вмерла. Вся сколота, тромб відірвався... Їй 21 рік, а СНІДом хворіла з 99 року. І весь цей час вступала в контакти. Уявити страшно – скількох вона могла інфікувати.

- А який же вихід, Раїсо Костянтинівно?

- Не знаю. Поки не буде законодавчої бази, нічого не вийде. Може, краще легалізувати проституцію. От одна наша співробтниця була в Алжирі. Працювала венерологом. Так говорить, там у публічних будинках строгий медичний і наркологічний контроль. Туди наркоманка не потрапить. Але, повторюю, потрібен закон.

Олег Філатов (псевдонім Юрія Ботнера)

м. Запоріжжя

Запитання для аналізу:

1. Проаналізуйте складові частини статті. Чи думки всіх зацікавлених сторін висловлені у матеріалі? Якими джерелами інформації ви б ще скористалися?

2. Які морально-етичні проблеми порушені у цьому журналістському матеріалі? Які висновки робить журналіст? Чому?

3. Як гадаєте, чому автор використав псевдонім, а не власне і’мя?

4. Чи дотримався автор етичних норм у висвітленні досить «делікатної» теми?

5. Чи матиме прктичну дію новий закон про повій?

6. Перегорніть сторінки газет за минулий тиждень-два. Знайдіть подібну тему.

РОЗДІЛ 5