Контроль якості лакофарбових покриттів

Якість лакофарбових покриттів оцінюють за виглядом, по товщині, блискові, твердості, адгезії, міцності при вигині й уларі, масло-, водо- і бензостійкости, стійкості до різних реагентів, светло- і термостійкості, атмосферній стійкості та іншим показникам. Розглянемо деякі з них.

Зовнішній вигляд покриття порівнюють з еталоном або описом, приведеним у нормативно-технічній документації. Наприклад, у стандарті на автомобільні емалі зовнішній вигляд лакофарбового покриття описують так: плівка повинна бути глянсової, однорідної, без розшаровування, зморшок, віспин і сторонніх включень; допускається невелика шагрень; у минаючому світлі на склі плівка не повинна мати вкраплень.

Колір пігментованих покрить визначають по еталонах або за допомогою спектрофотометрів і калориметрів.

Блиск вимірюють кількісно на фотоелектричному блискомірі ФБ-2, Сутність фотоелектричного методу полягає у вимірі величини фотоструму, порушуваного пучком світла. Останній відбиває від поверхні випробовуваного покриття. Результати виміру відраховують по шкалі приладу у відсотках. Прилад набудовують по темному увіолевому склу, блиск якого по цьому приладі приймається за 65%. По ступені блиску покриття підрозділяють на наступні категорії: високоглянцеві (блиск вище 60%), глянцеві (59...40%), напівглянцеві (39...25%), напівматові (24.,. 10%), матові (13...9%), глубокоматові (менш 3%). Їхню товщину вимірюють за допомогою мікрометрів, магнітних і електроіндукційниї товщиномірів.

Твердість лакофарбового покриття визначають методом царапання або залишення сліду на випробовуваному покритті графітовими стрижнями різної твердості. Однак найбільш точні виміри можна одержати на маятникових приладах. Твердість визначають в умовних одиницях, що відповідають відношенню часу загасання коливань установленого на лакофарбовому покритті маятника вчасно загасання розміщеного на пластинці з фотоскла цього ж маятника.

Адгезію покриття до поверхні виробу визначають методами ґратчастих надрізів, рівнобіжних надрізів із застосуванням липкої стрічки і відшаровування. При методі ґратчастих надрізів на покритті бритвою або скальпелем роблять по лінійці на відстані 1...2 мм не менш п'яти рівнобіжних і п'яти перпендикулярних до них надрізів. Після цього неї очищають кистю від шматочків, що відшарувалися, по числу яких судять про адгезії лакофарбового покриття.

Іспит покрить на вигин полягає у визначенні мінімального діаметра сталевого стрижня, при згинанні пофарбованої металевої пластинки товщиною 0,25...0,31 мм, шириною 20...50 і довжиною 100... 150 мм лакофарбове покриття не руйнується. Іспити починаються стрижня більшого діаметра і переходять до меншого до моменту виявлення тріщин або відшаровування на місці вигину. За величину вигину покриття приймають мінімальний діаметр стрижня (у мм), при вигині на якому покриття залишається неушкодженим.

Міцність покрить при розтяганні визначають на зразках розміром 10x30 мм, вирізаних з вільної лакофарбової плівки. Зразок розтягують на розривній машині під дією рівномірно зростаючого навантаження до розриву плівки. Після цього знаходять межа міцності при розтяганні, відносне подовження і модуль пружності.

Метод визначення міцності покрить при ударі заснований на визначенні максимальної висоти, при падінні з якої вантаж визначеної маси не викликає видимих механічних ушкоджень покриття. Міцність плівки при ударі виражають числовим значенням максимальної висоти (у див), при падінні з якої вантаж не наносить механічних ушкоджень покриттю.

Водостійкість — здатність лакофарбового покриття витримувати без зміни вплив прісної або морської води; маслостійкість — дія мінеральних олій і консистентних змащень; бензостійкість — перебування в бензині, гасі й інших нафтопродуктах, не утримуючих ароматичних з'єднань; хімічна стійкість — зберігати захисні властивості в умовах впливу різних хімічних реагентів (кислот, лугів і ін.). При їхньому визначенні сталеві Пластинки з лакофарбовим покриттям опускають у відповідні рідини, витримують визначений час, а потім Убачають зовнішній вигляд. Покриття не повинне бути зруйнованим.

Метод визначення умовної світлостійкості заснований на зарученні покрить джерелами штучного світла протягом заданого часу з наступним виявленням зміни кольору, зовнішнього вигляду і блиску.

Термостійкість або теплостійкість — здатність покриття витримувати дія високих температур. Пластинки з покриттям випробують у термостаті протягом заданого часу. Після цього покриття повинне задовольняти по зовнішньому вигляді і міцності при вигині й ударі вимогам стандартів або технічних вимог.

Морозостійкість — здатність лакофарбового покриття зберігати зовнішній вигляд і фізико-механічні властивості при низьких температурах. Іспиту на морозостійкість проводять у холодильних камерах. Покриття вважають, тоді витримало іспит, якщо воно не розтріскується і зберігається без змін.

Міцність покриття до стирання оцінюють двома методами: визначенням маси кварцового піску, необхідного для руйнування покриття до підкладки при падінні на нього струменя піску; визначенням зменшення обсягу покриття (у мм³) із площі стирання в 1 см² у результаті тертя його поверхні об стрічку шліфувальної шкурки, що рухається.

Атмосферостойкисть — властивість лакофарбового покриття зберігати протягом тривалого часу свої захисні і декоративні властивості. Кількісно неї оцінюють терміном служби покриття (роки, місяці), обумовленим ступенем утрати його захисних і декоративних властивостей під впливом атмосферних впливів. Характеристикою декоративних властивостей служать блиск, колір, брудозатримання, а захисних — розтріскування, вивітрювання, відшаровування, наявність міхурів і корозія металу.