10. Концептуальні засади організаційної поведінки

Організаційна поведінка — це поведінка працівників, об'єднаних у визначені управлінські процеси, що мають свої цикли, ритми, темпи, структуру відносин, організа­ційні рамки і культуру. Зазначені процеси, з одного боку, направляються зусиллями керівників усіх рангів, залежать від їх культури управління, а з іншої — реалізуються в поведінці безпосередніх працівників організації.

Організаційна поведінка формується на перетині двох основних організаційних сил: субординаційних (підпо­рядкування працівників «зверху донизу» і координаційних (узгодження інтересів підрозділів). Оптимальне співвідношення субординаційних і координаційних сил в часі та просторі і визначають організаційну систему управ­ління, організаційну культуру.

В організації, де культивується відповідність — іден­тифікація — працівника інтересам фірми, модель його поведінки стає взаємопогодженою, Їх результатом стає ши­рокий спектр взаємодій, взаємопідстраховок в рішенні спільних проблем.

В організації, де домінує відчужений тип працівника, проявляється високий рівень «непогодження», модель його поведінки стає роз’єднуючою. Формується вузько-функціональне бачення дій — «від сих і до сих», що створює «простір з відгородженими комунікаціями».

Основне протиріччя організаційної поведінки прояв­ляється, коли працівники переживають почуття відстороненості від організа­ції, де працюють. За таких обставин вони, компенсуючи свою невдо­воленість, переорієнтуються на осо­бисту вигоду і діють за виразом «працюю, щоб був стаж роботи», «накопичу грошей та й звільнюсь», «своє відробив і пішов».

Організаційна поведінка працівників психологічно виявляється насамперед у їхньому ставленні до організа­ції, в якій вони працюють. Вона, як правило, персоніфі­кована, оскільки «переноситься» на конкретних представ­ників організаційного керівництва. Саме ставлення вищої адміністрації до своїх працівників є вихідною причини тієї чи іншої поведінки. Звідси випливає основний управлінській закон — як керівництво ставиться до працюючих, так і працівники ставляться до організації.

11. Ситуаційних підхід до управління – переорієнтація теорії управління у напрямку практики управлінської діяльності Ситуаційний підхід розширив теорію систем і визначив основні внутрішні і зовнішні змінні, які впливають на організації. Ситуація – це конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час. Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть в найбільшій мірі сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації. Ситуаційний підхід сьогодні є найбільш широкою і цілком задовільною системою, яка дозволяє зробити управління організаціями ефективним.Він передбачає найкращий варіант управлінського рішення в залежності від конкретної ситуації сполучення факторів макро- та мікро- оточення фірми та внутрішніх особливостей розвитку підприємства.