logo search
texnologia

Обладнання, що використовується для гальванопокриттів

  1. Гальванічні ванни стаціонарні – зі стаціонарних ванн набираються автоматичні гальванічні лінії, які можуть містити 20 і більше ванн. Причому керування такими лініями здійснюється обчислювальною машиною, ця машина керує відразу декількома лініями (цинкувальна, хромувальна, нікелювальна тощо). Машина контролює всі режими: t° та концентрацію розчинів, час перебування у кожній ванні та автоматичний перенос з однієї ванни в іншу.

  2. Ванни дзвонового типу – використовуються для покриття дрібних деталей. Використовуються електроліти двох типів: кислі (на основі кислот та кислих солей) та ціанисті солі синильної кислоти.

Найбільш розповсюджені гальванопокриття: цинкування, хромування, нікелювання, міднення, сріблення.

Позначення покриттів здійснюється у кресленнях згідно з ГОСТ 9791-71 та ГОСТ 2.310-68 (спосіб нанесення матеріалу та його товщина). Наприклад:

Ц12М – покриття цинкове товщиною 12 мікрон, матове.

Хим.Н1Б – покриття хімічне нікелювання товщиною 1 мікрон, блискуче.

    1. Лакофарбові покриття. ГОСТ 9894-61

Використовуються як з декоративною метою, так і для боротьби з корозією та електроізоляційні.

Матеріали:

1) лаки – колоїдні розчини плівкоутворюючих речовин в летючих розчинниках;

2) емалі – це лаки з введеними в них мінеральними речовинами, що утворюють порошок.

Емалі та лаки бувають масляні, масляно-смоляні та слюдяні.

За зовнішнім виглядом лакофарбові покриття поділяються на 4 категорії:

I клас – високоякісні

П клас – нормальні

Ш клас – захисні

IV клас – без декоративної відділки

Технологія лакофарбових покриттів

  1. Підготовка поверхні:

  • Ґрунтування – перший шар лакофарбового покриття, який повинен забезпечити надійне зціплення покриття з металом. Ґрунт наноситься фарборозпилювачами, товщина шару в межах 20 мікрон.

  • Шпатлювання.

    Шпатльовка – густа фарбова маса, що складається з пігментів та наповнювачів, затертих на плівкоутворюючій основі. Товщина шпатльовки – десяті долі мм. Шпатльовка використовується для вирівнювання поверхні. Наноситься вона у 2-3 етапи з послідуючим після кожного етапу сушенням та зашкурюванням.

    1. Нанесення шару покриття.

    Способи нанесення:

    • кистьова фарба – в одиничному та дрібносерійному виробництві при нанесені лаків та емалей, що повільно засихають;

    • зануряння та занурення – використовується для деталей обтічної форми та простої конструкції;

    • накатка – для декоративної відділки поверхні з метою відтворення дорогоцінних порід дерева;

    • фарбування розпиленням – проводиться для покриття кожухів приладів, лицевих панелей. Недолік – втрата фарби від 40 до 70%.

    • фарбування в електростатичному полі – втрати фарби 5-10%.

    1. Сушення – для прискорення використовуються спеціальні методи:

    а) конвекційна:

    • з природною циркуляцією повітря;

    • зі штучною цирк уляцією повітря.

    б) терморадіаційна – сушення ІЧ-променнями ;

    в) сушення струмами ВЧ .

    1. Контроль якості покриття.

    • контроль зовнішнім оглядом на відсутність непокритих місць, на наявність здуттів, відшарувань ;

    • перевірка якості покриття : товщини шару (методом каплі, струминним методом, електромагнітним або радіоактивним методами).

    • перевірка на пористість покриття за допомогою спеціальних розчинів, що наносяться на поверхню, і за інтенсивністю забарвлення визначають дуже пористе покриття чи ні.

    1. ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ДЕТАЛЕЙ З ПЛАСТМАС

      1. Класифікація пластичних мас.

    В залежності від хім. складу сполучної речовини розрізняють наступні групи пластмас:

    1. пластмаси на основі штучних смол, отриманих ланцюговою полімеризацією (полівінілові смоли, полістироли, поліетилени);

    2. пластмаси на основі штучних смол, отриманих конденсацією;

    3. пластмаси на основі ефірів целюлози.

    В залежності від поведінки сполучної речовини при нагріві в процесі формування пластмаси поділяються на термореактивні і термопластичні.

    Термореактивні – пластмаси, смоли які володіють властивістю при дії на них тепла та тиску розм’якшуватись, заповнювати форми та переходи у неплавкий отверділий стан, зберігаючи надані їм форми тривалий час. Термореактивні пластмаси не підлягають вторинній переробці. До такого типу належать: фенопласти, амінопласти, меламінопласти та кремнійорганічні смоли.

    Термопластичні пластмаси – при дії на них тепла становляться плавкими, заповнюють форми та зберігають надану їм форму та розміри тільки лише у охолодженому стані. Вони оборотні і можуть неодноразово перероблятися. До термопластів відносять полістирол, полі акрилати, полі етилени, полі хлорвініл, поліаміди.