12. Матеріалістичні течії в філософії Давньої Греції.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI—V ст. до н.е. Біля джерел формування наївно-стихійної (матеріалістичної) філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е.). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосе­редньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку. Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу. В основі існування речей Анаксімандр вважав "апейроном". Алейрон — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, не знищуване і таке, що перебуває у вічній ак­тивності і русі. Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрон". Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі.

Ефейська школа: Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим зако­ном все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече".

Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584—500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчен­ня. Його започаткували в античності Левкіп (бл. 500—440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.). Обґрунтовуючи первоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як анти­под пустоти.

Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея (Південна Італія). Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: “Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує”. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона (“апорія” з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розв’язувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв’язати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.

Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.

13.Ідеалістичні школи в філософії Давньої Греції.

Засновником ідеалістичного напрямку вважається Платон. Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відпо­відно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Філософія Платона характеризується також своєрідним протистав­ленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Арістотель. На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять – ідей. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму. На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії. За Арістотелем, всі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Арістотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу. Усяка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов’язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма - активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ - безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак - є “форма всіх форм”, або “субстанція всіх субстанцій” - кінцева причина всього, першодвигун, своєрідний всесвітній розумний початок.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"), Головною ж його філософською ідеєю є "Метафізика. У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються.. Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа при­таманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.