35. Українська філософія хіх-хх ст..

Проникнення філософських ідей на українські землі почалося ще за часів Київської Русі. Але власне філософська думка тут почала складатися дещо пізніше. Спочатку в XV-XVI ст. це було пов’язане з існуванням різного роду єретичних рухів (богомільство, “зжидовілі”, соцініанство), які виступали з критикою офіційної релігії та її положень, спираючись при цьому на переклади античних та арабо-мусульманських філософів.

Наприкінці XVI- на початку XVII cт. виникають православні “братства”, організовуються братські школи, найбільше значення мали Острозька академія (1580-1608 р.) і Київська (від 1616 р.), на грунті якої пізніше виникла Києво-Могилянська академія (1632-1817). Значне місце в цих навчальних закладах відводилось вивченню філософії, ознайомленню з ученнями стародавніх і новітніх філософів. Найбільш видатними представниками філософської думки в Україні в той час були А. Курбський, Ян Лятош, І. Смотрицький, І. Вишенський, К. Транквіліон - Ставровецький, Л. Зизаній, М. Смотрицький, П. Могила, С. Яворський, Т. Прокопович.

У XVII ст. в Україні поширюються ідеї просвітництва, репрезентовані у творчості Я. П. Козельського, В. В. Капніста, П. Д. Лодія, але надвизначнішим представником просвітництва того часу був видатний поет і філософ Г. С. Сковорода.

Світ, на його думку, складається з двох “натур” - божественної та матеріальної, які утворюють нерозривну єдність. Світ є вічний, нескінченний і несотворимий. Бог же - це закон, внутрішня закономірність усього сущого. Але крім цього світу - “макрокосму”, філософ виокремив ще два світи - “мікрокосм” (людина) і “символічний” світ, який об’єднує два перших світи і виражений в Біблії.

Подвійною істотою є і людина: складається з дійсної, правдивої і плотської частин. Єством внутрішньої дійсної людини є Бог, тому пізнати Бога - це пізнати самого себе. Духовна сутність людини - це її “серце”, що є джерелом усіх її думок, прагнень і почувань. Тільки через пізнання цієї своєї внутрішньої сутності людина здатна визначити свої покликання, обрати саме той різновид діяльності, який найбільш відповідає її природі (“сродна праця”) й займаючись яким людина може бути щасливою.

Започаткована Г. Сковородою “філософія серця” розширила межі духовного опанування світу і людини і стала одним з найвищих досягнень української філософської думки.

Ідеї просвітництва продовжують розвиватися і в І пол. ХІХ ст. Більшість українських вчених схилялися до ідеалістичного і релігійного тлумачення світу (А. Дудрович, С. Гогоцький, П. Юркевич). З матеріалістичних позицій пояснювали світ і людину Й. Ланге, І. Тимковський, І. Ризький. Проблеми суспільного життя і реформування суспільства розглядали В. Каразін, Т. Степанов, О. Духнович, найбільш радикальними серед них виявилися представники декабризму (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін), які розробляли революційну програму боротьби проти самодержавства і національного гноблення.

Ідея об’єднання на рівноправних засадах усіх слов’янських народів ствла провідною у програмі Кирило-Мефодіївського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко). Вони закликали до ліквідації самодержавства і кріпосництва, релігійного і національного гноблення, вимагали створення належних умов для розвитку кожної національної культури і мови.

У др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. відбувається активне зближення філософії та конкретних наук, що знайшло свої відображення у працях В. Лесевича, О. Потебні, І. Мечникова, М. Зібера, М. Туган-Барановського.

У творчості видатних письменників і діячів української культури І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, С. Подолинського, М. Драгоманова зокрема, під впливом марксизму, знаходять відображення ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі.

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складному механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявом людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.

Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності божественного і демонічного, звертає увагу не тільки на розумність і доброту як «природні» властивості людини, але й на темні, ірраціональні сторони її душі. Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, - всезахоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.

Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова тощо. Особливістю українського романтизму стає його зв'язок з «філософією на­ціональної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати ан­тропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства.

“Філософією серця”- істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними та моральними прагненнями людини. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.