49. Сутність і структура процесу пізнання.

Гносеологія – це теорія пізнання, вчення про пізнання. Процес пізнання досліджують психологія, фізіологія вищої нервової діяльності, кібернетика, логіка, семіотика, мовознавство. Гносеологія досліджує найбільш загальні закономірності і проблеми пізнання: природу і джерело пізнання, його можливості і межі, що є істина та заблудження, в яких формах здійснюється пізнавальна діяльність людини тощо.

Гносеологія процес пізнання досліджує як ціле.

Пізнання - це процес цілеспрямованого адекватного відображення світу з допомогою різноманітних засобів.

В основі розуміння сутності пізнання лежить принцип відображення.

Пізнання – це вища людська соціальна форма відображення, якій притаманні такі риси:

- пізнання є формою духовного (ідеального) відображення та освоєння дійсності. Пізнання як відображення – це здатність людського мозку відтворювати в певній ідеальній формі і до певної міри повноти існуючих об’єктів, їх властивостей і зв’язків. Такими формами є відчуття, уявлення, умовиводи, тобто в людському мозку формуються суб’єктивні образи явищ і предметів.

- джерелом пізнання є об’єктивна реальність, яка не залежить від свідомості. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів, явищ матеріального світу на свідомість.

- процес пізнання має суспільно-історичний характер. Пізнавальні здібності формуються у процесі суспільної взаємодії.

- основу процесу пізнання становить суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна та інша діяльність людей.

- пізнання є не пасивним спогляданням дійсності, а активним процесом. Знання формуються на основі усвідомлення цілей, настанов і змісту практичного впливу людини на об’єкт.

- пізнання – це складний, суперечливий, нескінченний за своїми проявами процес наближення образів свідомості до об’єкта пізнання.

Рух думки відбувається від незнання до знання.

Пізнання – це зумовлений законом соціального розвитку, нерозривно пов'язаний з практикою процес активно-діяльного відображення в свідомості людей об’єктивної і суб’єктивної дійсності, основним результатом якого є знання.

Отже, знання – це результат пізнавальної діяльності, виражений в ідеальних образах і закріплений в знаках природних або штучних мов.

Суб’єкт і об’єкт пізнання:

Суб'єктом пізнання вважається суспільство, окремі народи, нації, групи людей, які вирішують питання пізнаваності світу. Зрозуміло, що суспільство здійснює пізнання через конкретних індивідів, які мають певний досвід, підготовку до пізнавальної діяльності, використовують ті чи інші засоби пізнання і таке інше. До німецької класичної філософії суб'єктом пізнання вважа­лася окрема людина. Але ж суб'єктом історичного процесу є народ, як творець історії. Люди створюють матеріальні та духовні цінності вступаючи в певні суспільні відносини в ході практичної діяльності. Тому окрема людина завжди виступає представником конкретного суспільства, яке знаходиться на тому чи іншому шаблі розвитку пізнання.

Об'єктом пізнання вважаються ті предмети і процеси об'єктивної реальнос­ті, які потрапили в коло практичної та пізнавальної діяльності людини. Об'єк­том пізнання можуть бути предмети і явища природи, навіть, сама мислення лю­дини. Слід відрізняти поняття "об'єкт пізнання" і "предмет пізнання". В од­ному і тому ж об'єкті можуть бути різні предмети пізнання. Скажімо, людина може бути об'єктом пізнання філософії, психології, медицини. Але предмети пізнання цих наук будуть різними. Тому що філософію в людині цікавлять такі питання як природа людини, її сутність, сенс буття, а медицину - причини тих чи інших захворювань, методи їх лікування та інше.

Взаємодія суб'єкта та об'єкта пізнання

Слід зазначити, що процес пізнання має мету адекватно відобразити сут­ність предметів та явищ природи, суспільства та мислення в цілях задоволення потреб суспільно-історичної практики. Реалізується ця мета в результаті діалек­тичної взаємодії суб'єкта та об'єкта пізнання. Зміст знань людей визначається як особливостями суб’єкта пізнання так особливостями об'єкта. В історії філо­софії дуже довго існувала думка про те, що характер знань людей залежить тіль­ки від об'єкта пізнання. Кант зробив висновок про те, що специфіка суб'єкта, а не об’єкта є головним фактором, який зумовлюй той чи інший характер знань. Інші представники німецької класичної філософії також вважали, що діяльність суб'єкта - це особливий вид духовної діяльності, що створює об'єкти. Але, мабуть не слід перебільшувати як роль суб'єкта так і об'єкта в процесі піз­навальної діяльності.

Суб'єкт та об'єкт пізнання весь час змінюється. Це пов'язано з тим, що збагачуються знання людей, засоби пізнавальної діяльності. Можна сказати, що вчений-астроном ХVII ст. дивився на зоряний світ зовсім з іншої "печери", ніж сучасний вчений-астроном. Звичайно, що й природа, суспільство, людина також перебувають в стані руху та розвитку. Змінюється й характер взаємодії суб'єкта та об'єкта пізнання.

Існує два напрямки пізнання – ідеалістичний і матеріалістичний. В процесі пізнання людина усвідомлює і перетворює світ. В цьому сутність пізнання. Процес пізнання розвивається від живого споглядання до абстрактного мислення і до практики. Тобто метою пізнання є практика.